Музфорум

Судьба свела Аллу Пугачеву со многими талантливыми людьми. Дальнейшая жизнь этих людей сложились по-разному, а Алла Пугачева по-прежнему звезда номер один.

Автор «Арлекино» остался нищим

19 декабря было 9 дней со смерти Бориса Баркаса, автора слов песни «Арлекино», прославившей Аллу Пугачеву. Лишь незадолго до смерти поэта стало известно, что он не эмигрировал за границу (как об этом думали многие, в том числе и сама Алла Борисовна), а жил впроголодь, не имел работы, бомжевал и иногда был вынужден собирать бутылки. Когда журналисты рассказали о трагической судьбе Баркаса, Пугачева сразу же откликнулась, купила ему квартиру, оказала финансовую помощь. Борис воспарил духом, начал снова писать. Незадолго до смерти он рассказывал, что сочинил слова к новой песне, которую хотел предложить Пугачевой. По злому року это стихотворение получилось словно прощальное. Возможно, поэт предчувствовал, что ему недолго осталось. Похоронили его с почестями. На похоронах последнее «прости» ему сказала Алла Борисовна. Сегодня мы решили посмотреть, как сложилась судьба других авторов, сочинявших Примадонне песни в разное время, а также близких ей людей. Read the rest of this entry »

(3 голосов, средний балл: 4.33 из 5)

 Loading ...

Голос и песни Иосифа Кобзона знает не одно поколение бывших граждан СССР. Но некоторые подробности его «боевой» биографии до сих пор оставались в тени.

В канун 70-летнего юбилея артиста корреспонденты «КП» отправились на его малую родину - в Часов Яр Донецкой области - и разыскали малоизвестные факты из жизни Иосифа Давыдовича.

«В городе Часов Яр 11 сентября 1937 года родился выдающийся певец современности, депутат Госдумы России, крупный общественный деятель СНГ И. Д. Кобзон». Эта табличка висит на входе в здание местного горисполкома. А между тем мало кому известно, что в 30-х годах прошлого века здесь располагался роддом. Мать будущей звезды была городским судьей, а отец работал в заводской пожарной охране.

В личных документах Кобзона - сплошные ошибки! Например, в профсоюзном билете и дипломе отчество записано «Давидович».

- Сам он настаивает на отчестве Давыдович! - отметил директор Музея-гостиной Кобзона Сергей Татаринов.

А в паспорте образца 1958 года - ошибка в фамилии и в названии места рождения. В главном документе артист значится как «Копзон», который появился на свет в «Часовяре»…

После войны семья Кобзона переехала. В 1945 году Иосиф пошел в школу № 6 в г. Краматорске. В ту же школу перевелся и Леня Быков, ставший впоследствии замечательным киноартистом.

Пожалуй, самое яркое впечатление от Краматорска связано у певца… с едой.

- Хорошо помню свое первое пирожное, - признался юбиляр. - 7 ноября 1945 года, в голодовку, когда мы шли на демонстрацию, нам всем выдали пирожные: кусочек черного хлеба и сахарную подушечку. Я держал его в кармане, вытаскивал, облизывал, потом снова прятал: хотел маме донести, угостить ее. Хлеб донес, а подушечку нет…

- По окончании горного техникума Кобзон устроился работать помощником моториста буровой установки, - говорит местный краевед Сергей Татаринов. - Бывшие коллеги потом рассказывали, как молодой Иосиф залезал на вышку и там начинал петь песни. А внизу народ собирался - слушали!

Потом даровитого вокалиста стали активно привлекать к организации культмассовых мероприятий.

Еще в техникуме будущий мэтр выступал в дуэте с другим студентом - будущим первым чемпионом Украины по бадминтону Борисом Баршахом (умер в 1990 году).

- У Бориса был мощный баритон, - рассказала вдова Баршаха Валентина Федоровна. - И Кобзон, как мне кажется, ему немного завидовал.

По словам Валентины Федоровны, Иосиф увлекся боксом, даже выиграл первенство Днепропетровска среди юношей, а затем чемпионат Украины, но после нокаута завязал со спортом.

В техникуме одаренный парень понял, что шахта не для него, и решил поступать в местное музучилище, хотя руководитель хора Днепропетровского Дворца студентов, настраивал талантливого питомца на Одесскую консерваторию. Однако в училище Иосифа не взяли, потому что он провалил экзамен… по вокалу!

Об этом факте в Днепропетровске теперь вспоминать не любят. Все, кому известен тот давний случай, умоляли нас не называть их имена. Якобы тогда Кобзону заявили, что у него нет ни слуха, ни голоса. Как бы то ни было, но с тех пор, несмотря на неоднократные приглашения руководства, Иосиф Давыдович ни разу так и не переступил порога этого музучилища.

Юбилейное празднование, посвященное 70-летию артиста и 50-летию творческой деятельности, по своему масштабу оказалось беспрецедентным

Юбилейное празднование, посвященное 70-летию артиста и 50-летию творческой деятельности, по своему масштабу оказалось беспрецедентным - концертный тур охватил 17 государств и 27 городов. Но в Москве выступление было особенно волнующим - в Государственном Кремлевском дворце 11 сентября Кобзон дал грандиозный сольный концерт. За час до концерта, чтобы поддержать Иосифа Давыдовича, приехала вся его семья.

Самым сложным для артиста оказалось подобрать для этого концерта репертуар. Сам Кобзон признался: «Мне так и кажется, что те песни, которые я обошел, смотрят на меня с укором».

В концерте участвовали оркестр Владимира Спивакова «Виртуозы Москвы», «Хор Турецкого» и Академический ансамбль песни и пляски Внутренних войск МВД России. В исполнении Кобзона звучали известные всей стране русские, украинские, еврейские народные песни, романсы, песни советских авторов.

Между прочим, Москва - не последняя точка в юбилейном туре. В планах Иосифа Давыдовича еще выступить в столицах республик Средней Азии. Там же, где Иосиф Кобзон побывал, он собрал целую коллекцию наград: в Республике Азербайджан - орден «Шохрат» («Слава»), в Таллине - памятную медаль Георга Отса, которая впервые вручалась неэстонскому исполнителю, а в Софии стал обладателем «Золотой Музы».

(2 голосов, средний балл: 2 из 5)

 Loading ...

В 1994 році уродженець Хмельницької області Юрій Нечистяк (24.11.72) закінчив Вінницький педагогічний інститут і, попрацювавши кілька місяців учителем, вирішив стати співаком. Починав сільським весільним музикантом, з появою в обласному центрі нічних клубів перебрався туди. На професійну сцену Юрій Нечистяк вийшов з допомогою свого хоч молодшого, та вже знаменитого земляка Олександра Пономарьова. Сашко робив для нього аранжування та записував перші пісні Юрія у власній студії; разом вони їздили на фестивалі-конкурси. В 1995 році Нечистяк став лауреатом другої премії конкурсу виконавців ім. В.Івасюка, наступного року на фестивалі «Море друзів» в Ялті був лише дипломантом. Та саме там його примітив керівник мистецької агенції «Територія А», поет Олександр Бригинець - так розпочався проект Юрко Юрченко. Продумана реклама-розкрутка, коли кожна нова пісня підкріплювалася відеокліпом («Я йду», «Відпусти», «Така наша любов», «В пустелі диких снів», «Анжеліка», «Київ»), плюс офіційні визнання в конкурсах (перше місце в «Перлинах сезону - 96») зробили Ю.Ю. найпопулярнішим співаком України серед тінейджерів. Оскільки Юрченко змагався відразу в трьох категоріях на премію «Золота Жар-птиця», сума голосів дозволила йому перемогти в номінації «відкриття року». В кінці літа вийшла перша касетка Ю.Ю. - «Я йду». На початку вересня йому ненабагато вдалося покращити свій результат виступів у Ялті - друга премія «Моря друзів» (їхав він туди, здавалося, виключно за перемогою). Зміна іміджу, репертуару та й взагалі повернення до стилю більш притаманного йому до того, як він став Юрченком, призвели до того, що запис другого альбому «Ніч триває», вихід якого планувався на літо 1998-го, сильно затягнувся. Стосунки з «Територією А» не склалися і в серпні 1999-го, вже як Юрій Юрченко він перебрався до Олександра Пономарьова під дах його продюсерської агенції «З ранку до ночі». Потім він підготував фолк-шароварну програму і довгий час виступав з нею в нічних клубах Москви. В кінці 2004 року повернувся і зібрав живу групу «Yurcash».
 

(2 голосов, средний балл: 2 из 5)

 Loading ...

В 1993 році Олександр Пономарьов (09.08.73) закінчив Хмельницьке музичне училище по спеціальності хормейстер і поступив на вокальний факультет Львівського музичного інституту ім. М.В.Лисенка. Перший же його виступ на великій сцені завершився тріумфом - на «Червоній руті-93» в Донецьку він виборов перше місце і приз за кращий вокал.  Цього виявилося достатньо, щоб за підсумками року Пономарьова визнали кращим поп-співаком в Україні - з того часу цей титул він не віддає нікому. Хвороба завадила йому перемогти на «Славянському базарі-94», хоч він і лідирував після першого дня конкурсу - в підсумку лише друге місце. В грудні 1994 року з піснею Андрія Шустя «Ти приходиш до мене» Пономарьов вперше перемагає в хіт-параді «12 - 2». Влітку 1995 року він отримує Гран-прі конкурсу виконавців імені В.Івасюка; одночасно в хіт-параді «12 - 2» перемогла пісня «З ранку до ночі». Пономарьов облаштовує в рідному Хмельницькому власну студію звукозапису «АС-рекордс» і починає пробувати себе як композитор, а згодом і як аранжувальник; водночас освоюючи більш сучасні стилі музики, зокрема - танцювальної. На початку 1996 року Пономарьов перевівся до Київської музичної академії в клас Костянтина Огнєвого. Влітку він без проблем переміг на відновленому фестивалі «Ялта-96» і майже одночасно отримав «Золоту Жар-птицю» Таврійських Ігор як кращий співак України. В жовтні продюсуюча співака фірма «Інтеркрас» випустила перший компактдиск Пономарьова «З ранку до ночі», а однойменна пісня в «Параді Хіт-парадів» стала за підсумками року другою по популярності в Україні. Та вже тієї осені, після конфлікту з продюсером, він переходить в агенцію Віталія Дорошенка «Клас А». Навесні 1997 року Олександр Пономарьов став наймолодшим Заслуженим артистом України, літом отримав чергову «Золоту Жар-птицю» в номінації «кращий співак».  Створений «КМ студією» претензійний відеокліп «Серденько» перетворив співака на культову особу; в наймасовішому з усіх газетних хіт-парадів - «М-клубу» газети «Киевские ведомости» кліп протягом шести місяців перебував на першому місці*. В жовтні Олександр обзавівся акомпануючим складом з потужними «живими» музикантами - гітаристом Романом Суржею (екс-«Кредо», «Кримські зорі», «Друга половина», «Рок-тріо»), барабанщиком Андрієм Вінцерським (екс-«Альбом», «Заграва», «Брати Блюз»), басистом Андрієм Мельником (екс-«Вернісаж», «Заграва», «Брати Блюз»), клавішником Романом Тодоруком (екс-«Літопис», «Анна-Марія»)…  Другий альбом Пономарьова - «Перша і остання любов» вийшов у грудні 97-го на свіжоспеченому лейблі «Нова Рекордс». До літа він залишив чергового свого продюсера і… став продюсувати себе сам - у вигляді агенції «З ранку до ночі». За підсумками 1998 і 1999 років співак вшосте і всьоме підряд був визнаний кращим в Україні і отримав чергові пера «Золотої Жар-птиці». В лютому 2000-го було презентовано касетковий варіант третього альбому співака - «Вона», трохи більше ніж за рік, в травні 2001-го - четвертий альбом «Він». В липні Олександр п’яте підряд отримав перо Золотої Жар-Птиці. Протягом року співак готувався до дебюту України на міжнародному телефестивалі пісні «Євробачення» - та, з-за невдало вибраної пісні, в травні 2003-го в Ризі він став лише 14-м   Невдача поглибила творчу кризу Пономарьова і, оскільки нових пісень все не було, навесні 2004-го він випустив збірник старих, з безхитрісною назвою «Краще». За рік його дискографія поповнилася незвичним диском - на ньому була тільки одна пісня, зате яка - «Гімн України». Влітку 2005 року Олександр Пономарьов розлучився з Оленою Мозговою і, як не дивно, ця подія позитивно відгукнулася на його творчості. Співак почав активніше виступати і створювати нові пісні, в листопаді започаткував традицію щорічних благодійних балів; в лютому 2006-го побачив світ новий альбом «Я люблю тільки тебе».
 

(3 голосов, средний балл: 1.67 из 5)

 Loading ...

Валерій Леонтьєв музикант вже не український, та його вклад в нашу популярну музику настільки вагомий, що він по праву носить звання Народного артиста України. А професійним співаком він став в 1973 році - Сиктивкарська філармонія тоді назбирала самодіяльних виконавців і направила їх на навчання до Москви. Недовго провчившись ансамбль «Ехо» почав заробляти грошей для філармонії концертуючи по оленячих стоянках Комі АРСР, аж поки його не надумали розформувати. Леонтьєву з ансамблем вдалося влаштуватися до Горьківської філармонії. Перші ж конкурси, на які послали Леонтьєва принесли йому успіх - перше місце на Всесоюзному конкурсі виконавців пісень соцтабору в Ялті в 1979 році, через рік - перше місце на «Золотому Орфеєві». Леонтьєв «набивається» до композитора Давида Тухманова і той робить йому унікальну програму з шести супер-хітів - Леонтьєв надовго стає поп-співаком №1 в Радянському Союзі. З 1981 року він номінально рахується українським співаком - сім років Леонтьєв і гурт «Ехо» під керуванням його дружини Людмили Ісаченко працювали на Ворошиловградську філармонію. Паралельно він навчався в Ленінградському інституті культури ім. Крупської (відділення режисерів - культмасовиків). Тоді ж була записана ним перша пісня українського автора - «Куда уехал цирк» Бистрякова. В 1982 році вийшов перший LP Леонтьєва «Муза» (до цього в нього було 4 міньйони). З 1983 року він активно співпрацює з Бистряковим, та із трьох десятків записаних пісень, до слухача дійшло лише кілька. В 1984 році вийшли два LP Леонтьєва - «Диалог» (пісні Раймонда Паулса) та «Премьера» (пісні Олександра Морозова), через рік ще 4 міньйони та LP «Продавец цветов» (збірник пісень записаних на радіо). Втой час з Леонтьєвим почав працювати львівський аранжувальник і композитор Юрій Варум (екс-«Арніка»). В 1986 році Леонтьєв відновив співпрацю з Паулсом - платівка «Бархатный сезон». До цього, ще в 1984 році він записав «Мираж» - першу пісню Геннадія Татарченка; потім були «Арена» і в 1987-му знаменита «Белая ворона». Взагалі 1987 рік - рік офіційного визнання Леонтьєва - йому присуджують звання Заслуженого артиста України і премію ЦК ВЛКСМ. На цей же рік приходиться шостий LP «Я просто певец» і головна роль в рок-опері Лори Квінт «Джордано». Остання робота Леонтьєва з українськими авторами - «Доктор Время» Ігоря Демаріна, виявилася апогеєм його слави. Ще були відносно успішні роботи з маловідомими тоді Олегом Газмановим, Ігорем Тальковим, Сергієм Криловим, та його популярність почала замітно спадати. Після двох LP 1989 року - «Дело вкуса» та «Грешный путь» наступила тривала перерва, зв’язана також і з хворобою горла. Мабуть присвоєння Леонтьєву в 1992 році звання Народного артиста вже самостійної України надихнуло його. Нова програма «Полнолуние» була зафіксована в 1993 році на платівці фірми «SNC Luna»; одночасно з’явився концептуальний збірник «У ворот господних» (фірма «Апрелевка саунд»). На початку 1996 року Леонтьєв презентував нову програму «По дороге в Голливуд», що як і попередня, залишається найкрутішим концертним шоу на теренах колишнього Союзу.
 

(2 голосов, средний балл: 1 из 5)

 Loading ...

18 травня 1979 року в Брюховецькому лісі поблизу міста Львова було знайдено повішений  на дереві труп 30-літнього українського композитора Володимира Івасюка, автора відомих пісень «Червона рута», «Водограй», «Я піду в далекі гори», які були популярні й улюблені не тільки в Україні, а й по всьому Радянському Союзі. Під деревом валялася його порожня сумка (з неї зникли музичні партитури). На руці покійного залишилися годинник, у кишені лежали дрібні гроші…

 
 
Замовлене «самогубство»
Між датою зникнення й датою смерті Івасюка є загадковий проміжок часу. 24 квітня 1979 року Володимир пішов ранком на заняття в консерваторію. Близько 13.00 повернувся додому, взяв якісь ноти й знову пішов, сказавши, що буде через годину. Але більше він не повернувся. 26 квітня батьки, не дочекавшись сина, заявили про його зникнення в міліцію. Але дієвих заходів розпочато не було.
Володимира знайшли тільки 18 травня 1979 року: і то, не міліція, а випадковий солдат, що, наткнувся в лісі на напіввисячий-напівстоячий труп людини. Що цікаво, пошуки велися з 27 квітня до… 11 травня. Саме тоді була закрита справа №239, що чомусь мала назву «Пошукова справа по факту смерті композитора В. Івасюка». Чим це пояснити? Можливо, уже тоді комусь було відомо, де він і що з ним трапилося? Інакше чому пошуки припинили 11 травня, якщо тіло знайшли тільки 18-го. До того ж тіло, зняте з петлі, не мало ознак розкладання й розбухання. Слід від петлі був свіжий.
Дружина поета Ростислава Братуня Неоніла, які були близькими друзями Володимира, в одному з інтерв’ю розповіла, як відбувалося впізнання. У морг вона пішла разом з матір’ю композитора. Приміщення було погано освітлене. Софії Іванівні, що глянула на тіло, стало недобре. Сина вона впізнала лише за шрамом після видалення апендициту й родимці на спині. Впізнати його було практично неможливо: обличчя знівечене, без очей, поламані пальці й все тіло в синцях. Але, незважаючи на це, слідчі завзято відпрацьовували версію про «самоповєшаніє», відкидаючи в сторону всі інші.
«Усіх нас  не перевішаєте! Усіх не переб’єте!»
Незважаючи на величезну популярність композитора в народі, компартійна влада у Львові намагалася всіляко перешкоджати його похованню на Личаківському цвинтарі (один партійний керівник прямо в обкомі заявив: «Викиньте Івасюка на задвірки!») Але після тривалих переговорів з родичами міськком партії все-таки дав дозвіл поховати видатного композитора на Личаківському кладовищі. Його другу, поету Ростиславу Братуню наполегливо порекомендували не ходити на похорон. Ростислав Андрійович не міг виконати цю вказівку, і наступного дня виголосив промову над могилою друга. Цього було досить, щоб його зняли з посади голови правління Львівської організації спілки письменників. На довгі роки поет Ростислав Братунь був приречений писати «у стіл».
На похорон Володимира Івасюка прийшли більше десяти тисяч чоловік. Труну несли на руках до самого цвинтаря. Символічно, що цей день прийшовся на 22 травня - дату, коли тіло Тараса Шевченко було перевезено із Петербурга в Канів. Похорони композитора перетворилися на справжню демонстрацію. На могилі були гори квітів і вінків, які міліція викинула в цей же день, а наступного - люди принесли їх іще більше. І так тривало протягом місяця. Це було свого роду актом громадянської непокори. Про цю подію писали вірші й декламували на могилі Івасюка, а також розклеювали на будинках і деревах. Зміст всіх їх полягав у наступному: «Усіх нас не перевішаєте! Усіх не переб’єте!»
Мама Володимира, Софія Іванівна, звернулася до першого секретаря Львівського обкому Компартії України Добрика із проханням дозволити встановити пам’ятник на могилі сина. Але він розгнівався й вигнав її з кабінету. Незабаром хтось розтоптав і підпалив могилу композитора. Акти вандалізму ще неодноразово повторювалися.
Композитора оголосили божевільним
Із секретного повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Серед львівської й київської інтелігенції ходять чутки про те, що нібито співробітники КДБ таємно вивезли Івасюка в ліс і повісили його».
Через 20 днів після виявлення трупа у львівських газетах з’явилася інформація: «Експертно-медична комісія встановила, що причиною смерті В. М. Івасюка є самоповішання». Але в матеріалах кримінальної справи за фактом загибелі композитора так і не з’явилося письмового висновку вищезгаданої комісії. За словами заступника прокурора Шевченківського району міста Львова Я. Гнатіва, який проводив слідство, висновок про самоповішання зроблений не комісією, а секретарем моргу, що виписав довідку про смерть. Незабаром з кабінету Гнатіва зник ремінь від плаща, на якому, за версією слідства, повісився Володимир.
З повідомлення агента «Сокола» у КДБ СРСР: «Наклеп на адресу співробітників КДБ із приводу загибелі Івасюка триває. Потрібний відповідний удар, щоб уникнути повної дискредитації львівських чекістів».
Відповідний удар нанесла партійна преса. Вона повідомила: «Івасюк був психічно хворий. В останні роки він переживав депресію й творчу кризу». Послужлива радянська преса оприлюднила документ, відповідно до якого, «Івасюк, як душевно хворий, перебував під наглядом кафедри психіатрії Львівського медінституту». Уже після розвалу Радянського Союзу з’ясувалося, що цей документ сфабрикували кегебісти.

Чому Івасюк  був небажаний?

 
Де ж все-таки перебував композитор між 24 квітня й 18 травня? Хто так по-звірячому над ним знущався? На це питання дотепер немає достовірної відповіді. Але людська поголоска завзято продовжувала повторювати про те, що до загибелі композитора причетне КДБ. Справа в тому, що були два свідки - закохана пара - які, нібито бачили, як «брали» Івасюка. Незабаром вони загинули загадковою смертю. Була й записка, що потрапила в руки батькові Володі, у якій говорилося, що його сина відвезли на автомобілі “Волга”.
А за два місяці до смерті Володимира викликали в КДБ для бесіди із приводу гонорарів, які він повинен був одержати за вихід своїх платівок у Канаді. Його переконували передати ці гроші в «Фонд миру» в обмін на дозвіл виїхати в Америку. Але Володю закордон не цікавив, і він відмовився від цієї пропозиції. Івасюк був відомий своєю принциповою національною позицією. Ставши популярним у всьому Радянському Союзі, він завзято відмовлявся писати музику до російських текстів, говорячи, що він   український композитор.
У тому ж 1979 році радянська преса була переповнена хвалебних од Росії, присвячених святкуванню 325-річчя Переяславської угоди. Українські послужливі віршотворці писали: «Слава! Тебе прославляємо, рідна Росіє, за правду твою, за вірність твою, за братерську любов!» Ну хіба міг Івасюк писати музику на такі тексти? Влада ж очікувала, що Володимир, як і інші, віддасть данину Москві, адже він, улюблений композитор України, міг, як ніхто інший, вплинути «ідеологічно». Але Івасюк був безкомпромісним. Час минав, а він так нічого й не написав для прославлення горезвісного «возз’єднання». Замість того взявся за створення опери козацької доби.

Із Софією Ротару: Коли про загибель Івасюка довідався його друг і шанувальник творчості генерал-лейтенант Олексій Екімян, що працював у той час начальником карного розшуку Москви, то спробував з’ясувати справжню причину смерті композитора, але навіть йому не вдалося нічого довідатися. У версію самогубства він, природньо, не повірив. Цікава історія їхнього знайомства.
Екімян за покликанням був композитором, і досить талановитим. Він створив популярні в ті роки естрадні пісні «Снігопад», «Сонячний дощ», «Із чим зрівняти любов?». Коли в 70-х роках пісні Івасюка звучали по всьому Радянському Союзу, стало популярним писати пісні саме українською мовою. Завдяки Володимирові в ті часи написання гарної української пісні було стовідсотковим рецептом всесоюзної популярності. Так Екімян під впливом творчості Івасюка написав кілька популярних пісень українською мовою, бо вважав це запорукою того, що їх буде співати кожна домогосподарка по всьому Союзу.
А щоб відчути дух і українську мелодику вирішив познайомитися через Юрія Рибчінського з Володею, якого високо цінував. Награв свої мелодії, знайшов поетів, які писали тексти, і попросив, щоб Івасюк знайшов виконавця для них. Володимир був радий допомогти й порадив один з найкращих українських гуртів того часу - ВІА «Арніку». І вони записали в 1975 році маленький альбом із чотирьох пісень: «Сонячний дощ», «Вишнева сопілка», «Катерина» і «Довга дорога». Будучи вірменом, генерал-майор Екімян так перейнявся українською культурою, що коли в Києві відбувався запис цієї платівки, він приїхав на нього в українській вишиванці.
Коли вбили Володимира Івасюка, влада намагалася заморочити людям голову, розпускаючи плітки й приховуючи факти, намагалася сховати сліди. А людей, які знали зайве або могли наблизитися до розгадки - усунути. За деякими даними, Олексій Екімян загинув у загадковій автокатастрофі через місяць після загибелі Івасюка…
«Чорна фея»
Була ще в житті композитора фатальна жінка, яку батьки Володимира вважають причетною до загибелі сина й думають, що вона знала, що з ним трапилося в ті жахливі 24 дні невідомості. Це його подруга, солістка Львівської опери Тетяна Жукова: він з нею зустрічався близько п’яти років. Після зникнення Володі вона досить дивно поводилася, говорила одне, а чинила по-іншому. Після того, що трапилося, одразу ж виїхала зі Львова спочатку в Туркменістан, а потім - у Білорусію, начебто її бачили там. Говорили навіть про те, що співачка зробила собі пластичну операцію. У всякому разі, з тих пір слід її загубився. Між іншим, друзі Володі Жукову чомусь не любили. У спогадах Петра Романюка вона фігурує як «чорна фея». Батькам композитора вона теж не подобалася. От що згадує про це Людмила Шкуркина, подруга Володимира ще з дитинства та юності:
- Батько Володі мав дуже розвинуту інтуїцію, тому щось недобре відчував. У цієї жінки були дуже великі амбіції. Можливо, вона мріяла про славу Софії Ротару, що виконувала пісні Івасюка, і тому хотіла бути ближче до нього. Судячи зі спогадів його львівських друзів, вони теж недолюблювали Тетяну. Виходячи з того, що відразу після смерті Володі вона зникла, то в них, мабуть, були підстави думати саме так. Сподіваюся, все-таки настане час, коли ми почуємо її зізнання…
До речі, одна з ворожок уже давно заявила, що до смерті Івасюка причетна жінка. Ці пророкування навіть були використані у фільмі Володимира Краснодемського «Загадка життя й смерті Володимира Івасюка». Київська кіногрупа під час роботи над кінострічкою вирішила ввести до сюжету фільму епізод гадання над останньою фотографією композитора. До відомої в тих краях провидиці їхали без особливих надій на успіх - що, мовляв, візьмеш з провінційної неписьменної бабці. Але ворожка обклала фотографію картами й почала тлумачити те, що вони їй показували: «Ця людина жила на розі вулиці (справді, на тодішній вул. Маяковського у Львові), він мав мітку на тілі (це також відповідає дійсності). Було в нього дві сестри. Помер від насильства. Убивали двоє - один чорнявої масті, другий - русявий. Чорнявого, швидше за все, на світі вже немає. Убивали у двох будинках. Знайшли його тіло в лісі біля води. З убивцями була й дівчина. Гарна. Вона все бачила. Карти підказують, що вона потерпає від мук совісті. Недалеко той час, коли вона зірветься й заговорить. Люди почують від неї правду про те страшне вбивство». Як з’ясувалося, ворожка взагалі не знала, хто такий Івасюк і чия фотографія перед нею.

Божий знак
Батько композитора, Михайло Григорович, у спогадах, присвячених синові, докладно розповідає про маловідомий факт із його біографії. Виявляється, Володя міг осліпнути ще з колиски. Коли він народився, йому, як і всім немовлятам, закапали очі ляпісом. Раптом дитина зайшлася в плачі, а по його щоках потекли чорні сльози. Виявилося, що медсестра переплутала розчин і ввела йому не 2%-у, а більш сильну концентрацію - 25%. Дитину врятувало лише те, що спрацював рефлекс, і він встиг прикрити повіки. Лікарі кицманської лікарні розгубилися. Проте дорога була кожна хвилина і Михайло Григорович уночі повіз сина в Чернівці. Там маляті надали професійну допомогу й сказали, що дитина народилася в сорочці.
Правда, нянька, Магдалина Порфиріївна Коделюк, що з’явилася у сім’ї Івасюків, коли Володі було два місяці, і яка виховувала потім Галину й Оксану (діти називали її другою мамою, вона прожила в їхній родині 45 років, до самої смерті), вважала той випадок знаком долі майбутнього композитора, що склалася трагічно.
Батько композитора так описує той епізод: «Розглядаю сина довго i жадiбно, очей не можу одвести. Шукаю у ньому своїх рис. Яке нiжне це дитинча. Гладжу теплою рукою його рожеве тiльце i не тямлюся з утiхи. Моя радiсть тьмянiє трохи вiд того, що по личку, уздовж носика, пропалено двi чорнi дорiжечки. Це краплi ляпiсу котилися з очей, залишаючи пiсля себе чорний слiд. У головi ворушиться думка, що син при своєму народженнi заплакав чорними сльозами. Менi страшно вiд цiєї думки, вiдмахуюсь вiд неї, мов од лютого шершня».
Цей випадок був як Божий знак, як провісник майбутнього зла, завданого за життя юнака людьми. Одні не сприймали його творчість, інші заздрили його славі, третіх дратувала його незалежність у судженнях та поведінці, а представників влади просто обурював той глибокий національний дух, притаманний його пісням, дух, що будив українство від заколисуючих дифірамбів офіціозної пропаганди, що уславляла штучну спільність - «радянський народ». І всі ці недоброзичливці, як могли, шкодили таланту. І зрештою досягли мети: композитора передчасно не стало.
Але навіть тоді заздрісники не могли заспокоїтися. На одному із з’їздів композиторів України, коли одна з делегаток вийшла на сцену й сказала: «Як шкода, що так рано з життя пішов Володимир Івасюк, «наша зіронька», «наша надія», то композитор Майборода голосно викрикнув: «Яка це зіронька - це наша ганьба!»
На відміну від тих людей, сам Володимир був доброзичливим, відкритим і щирим. Згадує народний артист України, засновник ансамблю «Смерічка» Левко Дутківський: «Володя умів радіти успіхам інших, він ніколи не заздрив, бо сам був незалежним, яскравим, неповторним талантом і професіоналом своєї справи, щирим другом, прекрасним хлопцем, який без вагань і власної вигоди міг прийти на допомогу, а тих, хто хоч раз у житті йому у чомусь допоміг, ніколи не забував, високо цінував і поважав».
 

«Життя, як пісня,  що не віддзвенить»
У Володимира Івасюка були видатний батько й турботлива мати, дві улюблені молодші сестри, десятки друзів і сотні заздрісників. Увійшовши у вищу музичну еліту, він ніколи не входив у який-небудь клан. Автор найпопулярніших українських шлягерів не був навіть членом Спілки композиторів України. Усього 30 років було відпущено Івасюку, щоб стати Великим. Його життя обірвалося, немов натягнута струна - лунко і боляче, зненацька і якось нелогічно…
Коли Володі було 10 років, його ім’я вже гриміло на весь рідний Кицмань, в 15-ть - його популярність одержала чернівецьку прописку, в 20 років про нього говорила вже вся Україна, а ще рік по тому його прийняла Москва. «Червона рута» була визнана кращою піснею 1971-го, а «Водограй» -  1972 років. При Чернівецькій філармонії з’явився вокально-інструментальний ансамбль «Червона рута». У колектив прийшла випускниця музучилища Софія Ротару. Пісні двадцятип’ятирічного Івасюка вперше представляли Україну на фестивалі у Сопоті, і студент Львівської консерваторії став одним із найбільш популярних композиторів у країні.
Смерть наздогнала Володю, коли він робив доленосний для себе перехід від музики естрадної до музики академічної. На жаль, пензель майстра так і завис у повітрі, а зниклі ноти його останніх робіт, немов згорілі рукописи гоголівської другої частини «Мертвих душ», назавжди пішли у невідомість.
Після трагедії 1979 року майже десятиліття ім’я Володимира Івасюка на батьківщині було огорнуто мовчанням. І тільки в 1988-му чернівецьке телебачення програмою «Червона рута» прорвало завісу тиші, і почали з’являтися поодинокі статті, присвячені авторові знаменитої мелодії.
Дивно, але всі ті десять років після смерті Івасюка львівська влада забороняла ставити на його могилі пам’ятник. Його все-таки встановили до 50-ї річниці від дня народження композитора, і відтоді пам’ятник уже тричі переніс акти вандалізму. Комусь дотепер не дає спокою його слава великого Українця.
А його пісні, усій владі на зло, стали справжнім пам’ятником нерукотворним. Їх продовжують співати і дотепер.

(11 голосов, средний балл: 4.91 из 5)

 Loading ...

Верка Сердючка – украинская Золушка, украинская мечта. Она вышла с социальных низов и работала проводницей. Потом участвовала в конкурсах творческой самодеятельности и организовала собственное ток-шоу, куда приглашала известный людей, в том числе певцов. Позже Верка Сердючка сама захотела стать певицей и стала ею. Покорила родную страну Украину и соседнюю Россию. В Москве Сердючка собрала два дворца спорта «Лужники», где ее концерты посетило около 20 тыс. человек. А диски звезды расходятся миллионными тиражами. Верка Сердючка стала популярна во всех странах СНГ и Прибалтики. К тому же ее песни перепевают в Польше, Германии, Израиле и даже в Индии… Что дальше? Конечно же «Евровидение». Ведь Верка Сердючка – голубь мира, а ее сверхзадача – веселить и дарить только позитивные эмоции окружающим.

«Театр Данилко»
Андрей Данилко родился в г. Полтава.
В 1990 году начинает работу и создает свой самый яркий персонаж – проводницу Верку Сердючку. 1 апреля следующего года на юморине в Полтаве официально представлена Верка Сердючка. Яркий образ производит фурор, после которого Андрей Данилко едет в свои первые гастроли по Ставропольскому краю (РФ). Вслед за Сердючкой, Андрей Данилко создает других персонажей: артист выступает в образе милиционера, учительницы, солдата, балерины… Таким образом создается целый театр Данилко, который успешно гастролирует по городам России и Украины.
Март 1995 года - международный фестиваль «Море смеха», где Андрей получает гран-при, как исполнитель.
Летом 1999 года – «Театр Данилко» гастролирует по России и другим странам СНГ. Везде выступления сопровождаются повышенным интересом со стороны зрителей и средств массовой информации.
Осенью 2000 года Андрей становится обладателем кубка имени Аркадия Райкина на фестивале «Кубок Юмора» за персонаж Сердючку.
2002 год – гастроли по странам СНГ и Прибалтики. На протяжении всего года Андрей Данилко и созданный им театр показывает программу «Я – революция».
Лето 2003 – концертный тур «Я рождена для любви». Театр Данилко посещает города России и Украины. Чуть позже Андрей получает звание Заслуженного Артиста Украины.
2003 год – грандиозный концертный тур «Только хиты» по странам СНГ. Театром Данилко в этот период было посещено 112 городов России.
За годы деятельно Андрея Данилко из всех его образов именно Верка Сердючка очень полюбилась зрителям, именно этот персонаж вышел на первый план и завоевал миллионы поклонников. Ведь когда созданная им Сердючка из колоритной проводницы превратилась в не менее колоритную певицу, всем стало ясно, Сердючка - живая легенда.
«Живая легенда» Верка Сердючка в конце 2003 года получает «Бриллиантовый диск» за 500.000 тысяч проданных экземпляров альбома «Ха-ра-шо». В Январе 2004, Андрей (в образе Сердючки) со своим театром, с туром посещает города США. В Нью-Йорке (театр «Миллениум») проходит 6 сольных концертов, которые посещает около 40 тыс. человек. В общем количестве, театр Данилко с концертами посещает 17 городов США.
В 2005 году – Верка Сердючка Андрея Данилко получает самую престижную премию в отрасли популярной музыки „Муз-ТВ” за вышеуказанный альбом – «Ха-ра-шо», который становиться альбомом года. По состоянию на 2006 год – было продано более миллиона копий альбома «Ха-ра-шо» на территории России, и более 500 тыс экземпляров на территории Украины. Та же участь постигла следующий альбом «Чита-Дрита».
В чем же секрет такой популярности Верки Сердючки? Наверное в том, что она умеет веселить людей и дарить им исключительно позитивные эмоции.

Инструментальная музыка
Инструментальную музыку Андрей начал писать еще будучи студентом эстрадно-циркового училища. Но свои произведения Данилко показывал только самым близким друзьям, понимая, что музыка малоизвестного артиста никого не заинтересует. Только получив статус очень популярного комедийного артиста, Андрей представил публике свои инструментальные произведения. 4 октября 2004 года на музыкальных телевизионных канал Украины был показан очень трогательный клип «После тебя…» снятый на одноименную инструментальную композицию Андрея. В клипе снялся начинающий актер Юрий Авраменко, который, по мнению зрителей, сыграл Данилко в юности. Позже, тот же актер снялся и в следующем клипе, на композицию «Кукла». Презентация видео состоялась 24 апреля, 2005 года. В тот же день Андрей Данилко презентовал дебютный альбом инструментальной музыки «После тебя…», который музыкальные критиками оценили по достоинству. К тому же необыкновенно красивые инструментальные композиции Андрея Данилко широко используются циркачами, для постановок номеров и в документальных российских фильмах. Сейчас композитор Данилко работает над материалом для следующего альбома, выход которого планируется на осень 2007 года.

Альбом «После тебя…»
1)Отрываясь от земли
2)Весна
3)Собирая желтые листья…
4)«22»
5)What`s his name is so good to me…
6)После тебя…
7)«Тихое счастье»
8)Кукла
9)Let me play your part…
10) P. S.
11) бонус – видео «После тебя…» Scroll upScroll down

(2 голосов, средний балл: 5 из 5)

 Loading ...

Алла Пугачева собиралась бежать на Запад. Бывший сотрудник Комитета госбезопасности утверждает, что ей даже присвоили кодовое имя - Лара.

Автор этой сенсации вышел на «КП» сам. Представился бывшим сотрудником КГБ, показал служебное удостоверение.

- Я сообщу вам факты при условии, что вы не назовете моего настоящего имени. Пусть я буду для вас… Сергеем Соколовым.

Несмотря на бешеную популярность певицы, денег на жизнь ей не хватало. То и дело в начале 80-х годов она ездила за границу за гонорарами. Даже был случай, когда Пугачева, снимавшаяся на Одесской киностудии в музыкальном фильме Георгия Юнгвальд-Хилькевича «Сезон чудес», нагло сбежала с озвучки.  
КГБ взял разъезжавшую Аллу «под прицел». Новому «объекту по разработке» гэбисты дали кодовое имя Лара
- В 1983-м - начале 1984 года я работал в Берлине. Тогда Пугачева вместе с дочерью Кристиной гастролировала по ГДР, - рассказал «КП» г-н Соколов. - Переводчиком у нее работала немка - наш человек, одна из тех, с кем и я непосредственно сотрудничал. Вот она и открыла, что Пугачева вела странные переговоры с прилетевшим в Германию французским импресарио. Француз предложил Пугачевой: «Алла, бросай эту паршивую страну (речь шла о Советском Союзе), поехали во Францию. Все у тебя будет». Алла ответила: «Я пока не знаю. Я боюсь за Кристину, девочке надо учиться». Но все же дала согласие.

После чего француз описал план: Алла должна была как туристка приехать в Западный Берлин, а оттуда самолетом улететь в Париж, - продолжает Соколов. - О беседе мне рассказала переводчица, после чего я все сообщил в Москву. Ведь это считалось государственным преступлением: статья 64 Уголовного кодекса РСФСР «измена Родине в форме бегства за границу». Там попросили оформить информацию. Переводчица собственноручно все услышанное изложила на бумаге.

Через месяц Пугачеву вызвал начальник пятого управления генерал-лейтенант Филипп Денисович Бобков. Беседа длилась два часа. Бобков, как мне передали, ей сказал: «Алла Борисовна, имейте в виду, вы нам нужны здесь. Вас любит вся страна, а что вы там будете делать? Петь в борделях и кабаках?»

Алла во всем призналась и сказала, что Родину никогда не продаст, а тот разговор был минутной слабостью. После чего Пугачеву на три года сделали невыездной и только в 86-м выпустили в Финляндию.

Эти факты проходят по оперативным материалам и хранятся в архиве КГБ в Москве.

ПРОВЕРКА ДАННЫХ
Биограф Алексей ЕРМОЛАЕВ:

Аллу не пустили в Швецию петь с «АББА»

К сожалению, проникнуть в архивы КГБ и проверить рассказанное господином Соколовым невозможно. Поэтому «КП» решила проверить факты, изложенные экс-агентом. Нам удалось найти в биографии певицы лишь два запрета на ее выезд за рубеж.

В конце 70-х, как гласит легенда, Пугачева была увлечена творчеством известного французского певца Джо Дассена. Говорят, что Алла Борисовна собиралась во Францию - лично познакомиться. Но ее не выпустили из страны.

Главный биограф Пугачевой Алексей Ермолаев вспомнил второй факт «невыезда»:

- В 83-м году Алле Борисовне поступило предложение от шведского продюсера - сыграть вместе с легендарной группой «AББA» в мюзикле «Шахматы». Правда, роль по тем временам приготовили опасную: сыграть жену советского гроссмейстера, оставшегося на Западе. Понятно, почему Пугачевой посоветовали отказаться от предложения и не выпустили из страны. Также корреспонденты «КП» не обнаружили никакого трехлетнего перерыва в зарубежном гастрольном графике певицы. Впрочем, немудрено, что КГБ вел пристальное наблюдение за жизнью звезды, поскольку родной брат Примадонны Евгений Пугачев, как известно, работал в спецслужбах.

ДОСЛОВНО

Из книги «Алла Пугачева. По ступеням славы»: В январе 1983 года в Москву на три дня приехали двое участников шведской супергруппы «АББА» и пришли в гости к Пугачевой. Вспоминает экс-супруг певицы Евгений Болдин:

«… Они признались, что нервничают, не следит ли за ними КГБ. «Перестаньте волноваться, - сказала Алла, - расслабьтесь. Я сама - майор КГБ».

Все трое приехали к нам с одной целью - чтобы предложить Алле роль в своей рок-опере «Шахматы». Однако прообразом главного героя служил Виктор Корчной. Время было советское, да еще какое советское, и подобная роль была бы для Пугачевой не только запретной, помыслить о ней было нельзя… Алле посоветовали (страна же Советов), что принимать можно, а от роли надо отказаться…» Однако Пугачева уже тогда знала, что затея с «Шахматами» у нее не выгорит - КГБ ей запретил принимать это предложение. О чем она позже и сообщит своим шведским друзьям.
 

(2 голосов, средний балл: 3 из 5)

 Loading ...

Новатор української поп-музики - продюсер, композитор, аранжувальник, клавішник Євген Ступка ще навчаючись в музучилищі дав старт реповому «PNG» (Персона Нон Грата) та техно-хаусовому «X-Beat» (наразі «Слайдер»), вирішив черговий свій проект зробити більш романтичнішим. Фронтменом новоспеченого «Електронного Кравчука» (все відбувалося за президентства Л.М.Кравчука - в 1994 році) став студент того ж музичного училища ім. Глієра, великий любитель романсів Вертинського, екс-соліст гурту «Сінгапур» Андрій Остапенко (17.03.75). Разом вони записали міні-альбом «Конституція» з чотирьох пісень. Надалі Ступка почав освоювати більш модні музичні стилі - аранжував пісні Олександру Пономарьову, опікувався рейвовим «Клаудс Дженерейтор», а згодом виїхав на навчання у знамениту «Берклі-скул»*.  Бразди правління «ЕL Кравчуком» перейшли до Анатолія Махині (екс-«Водяний лис», «Сінгапур»), а місце автора-аранжувальника зайняв також колишній рокер з консерваторською освітою - Сергій Гримальський (екс-«Табула раса»). На кримській «Червоній руті-95» неоромантичний «ЕL Кравчук» потрапив чомусь в номінацію танцювальної музики (3 місце) - мабуть серед авангардових поп-виконавців він був би ще чужішим. Мелодійно-драматичні пісні Гримальського та провокаційний імідж Остапенка призвели до того, що вже на початку 1996 року «ЕL Кравчук» став одним з найпопулярніших поп-проектів України, а мистецька агенція «Територія А» оголосила його відкриттям 1995 року. Паралельно Остапенко пробував себе як театральний актор - зіграв в поставлених режисером Семеном Горовим виставах К.Мамонтова «Ганімед» (Центр сучасної драматургії) та М.Задорнова «Ціна кохання» (театр «Браво»). З осені 1996-го опікуванням проекту «Ел Кравчук» зайнялася продюсерська агенція «Музична біржа» і особисто Євген Рибчинський - в травні 1997 року побачив світ перший офіційний альбом Остапенка і компанії - «Нічий» (касетку тиражував лейбл «Western Thunder», а компакт-диск «Caravan-CD»). Влітку ЕL Кравчук, що саме закінчив історичний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, увійшов у чільну трійку претендентів на премію «Золота Жар-птиця» в номінації «Кращий співак»; номінувався також кліп «Доля». Гримальський і Махиня, котрих Остапенко поміняв на DJ Мішукоффа, тим часом взялися розкручувати молодого тернопільського співака Любомира Чермака (екс-«Літопис») - диплом «Славянського базару-97»; на початку 1998 року лейбл «Нова Рекордс» випустив касетку з сольним інструментальним альбомом Гримальського «Inner Space». Після виснажливих всеукраїнських гастрольних турів справи «ЕL Кравчука» не заладилися і в червні 1998 року «Музична біржа» оповістила про припинення проекту. Оскільки Остапенко продовжував виступати як Андрій Кравчук та ще й з піснями правами на які володіла МБ, остання, під кінець літа подала на співака позов до суду. Безпрецедентність випадку підігріла інтерес до нового альбому ЕL Кравчука і «Музичної біржі» - «То моє кіно», що його місяць по тому випустив лейбл «С.Т.М.-Рекордс»… Андрій «Кравчук» Остапенко з лютого 1999-го співпрацює з «Українським Культурним Фондом», що навмисно для нього створив Мішукофф, і навесні презентував сольну програму «Солдат кохання», а згодом подався в радіо-діджеї - в ефірі Нашого Радіо він пів-року вів щотижневу однойменну авторську програму. До кінця року виявилося, що в Україні більше ніхто з виконавців так і не спромігся створити кращого шоу - Ел Кравчук** отримав за «Солдата кохання» перо «Золотої Жар-птиці». Новий альбом співак почав записувати в Англії, та в липні 2000-го ґрунтовно нашкодив своїй кар’єрі, «заспівавши» на «Таврійських іграх» під плюсову фонограму; тим самим він зірвав свій майбутній контракт з цією організацією…

(2 голосов, средний балл: 5 из 5)

 Loading ...

Вінничанин Валерій Дятлов закінчив музичну школу по класу ударних, любив хард-рок, з власною групою «Акція» якось навіть виступав у Польщі. 1992 рік став переломним в його творчості - він переорієнтувався на музику фанк і в Києві, за продюсування Євгена Рибчинського, вже як Лері Вінн записав міні-альбом «З різних зірок»; однойменна пісня перемогла в хіт-параді «12 - 2». Відтоді Лері час від часу записував стильні пісеньки тільки вінницьких авторів - Олександра Войтка, Юрія Шепети, Анатолія Киреєва, а також власні нью-джазові англомовні опуси. Після тривалого затишшя, в 1995 році удача повернулася до Лері - його пісні піднімаються все ближче і ближче до першого місця в хіт-параді «12 - 2» - літом наступного року цього добилася пісня «Не принимай меня всерьез». А сам Лері згодом перебрався на заробітки в нічні клуби Києва, згодом став ведучим музичної програми «Шлягер бо шлягер» на каналі ICTV. Влітку 1997 року фірма «Росток Рекордс» випустила перший компактдиск Лері Вінна - «Ветер с острова дождей». Восени 1998 року друга версія відеокліпу «Ветер» несподівано піднялася у верхні рядки відеохіт-параду… російського каналу «РТР». В 1999 році артистові продюсерського центру «Україна-Фестиваль» Лері Вінну за значний особистий внесок у розвиток музичного мистецтва і високу професійну майстерність присвоєне звання Заслуженого артиста України.

(2 голосов, средний балл: 3 из 5)

 Loading ...